Проби пера




                                     Величко Ілона
Шишаччина - мій рідний край

Я проживаю на чарівній Полтавщині, а саме в мальовничому селищі Шишаки. Воно розкинулось на квітучих берегах річки Псел, що синьою стрічкою протікає поміж вічнозелених соснових лісів та буйних луків. Це мій рідний край.
З самим селищем пов’язано  дуже  багато історичних подій, які беруть свій початок з глибини козацьких походів. Згадаємо відважних козаків Рака, Якова Бута, Гната Яреська, які у нерівному бою з татарами наклали буйними головами. Свідками цих побоїщ була Бутова гора, яка, за однією із версій, і названа на честь ватажка козаків, та Ракосіч, яка своєю назвою закарбувала на сторінках історії криваву розправу.
Назва селища, за однією із версій, походить від шишкуватих (куполоподібних) пагорбів, подібних до сопок, і глибоких ярів між ними. Мальовничі пейзажі Сорокалітової гори та Бутової гори зачаровують своєю неповторністю та своєрідним буйно-зеленим колоритом лісів, що зеленим морем омивають одну із «шишок».
Влітку все селище потопає у широколистій зелені. Яри переплітаються між собою невидимою павутиною грайливих струмків. Красою мого краю захоплювались Олександр Довженко, Максим Рильський, Микола Бажан, Микола Філянський, Григорій Майфет, Іван Багряний, Григорій Коваленко, Іван Кавалерідзе. Надзвичайно вплинула його краса на Володимира Вернадського, який мешкав певний час у Шишаках на Бутовій горі. А які чарівні ліси милують око, розкинувшись обабіч селища. Вони завжди ошатні незважаючи на зміни пір року. Зелені галявини потопають навесні у синьому водограї пролісків, пагорби покриваються жовтим цвітом первоцвітів та бузковим цвітом кашки. Білі озерця конвалій манять п’янким ароматом, що просто заворожує.
Восени ліс перевдягається в інші шати, змінює свою кольорову гаму. Усі кольори веселки переливаються на його гіллі. Я люблю осінь, адже це час тихого полювання за грибами. Скільки позитивних емоцій та вражень я отримую збираючи їх. Чисте свіже повітря, спів пташок, красиві пейзажі просто зачаровують. І мене вже не хвилює, скільки грибів у кошику, бо я отримала таке задоволення від перебування на природі,  що хочеться кричати від щастя.
Шишаки – це мій рідний край, де я народилась та мешкаю, і куди б мене не привела життєва дорога, вони завжди залишаються моєю рідною батьківщиною, як писала Леся Українка «Сторона рідна!Коханий мій краю».
  Величко Ілона    

Моя дорога зі школи

Школа – це не тільки колиска знань, але й приміщення, у якому ми перебуваємо великий проміжок часу. Учні відвідують школу, приміром, як батьки - робочі місця. Тому, коли робочий день добігає кінця, усі діти прямують додому і для кожного цей шлях пролягає по-різному.
Я проживаю далеченько від школи, і моя дорога становить понад кілометр шляху, який починається зі шкільного подвір’я та закінчується біля моєї оселі. Для мене – це своєрідна мандрівка, котра кожного дня різна, адже змінюються пори року, кожен день особливий.
Візьмемо  для прикладу один зимовий вечір, коли я втомлена  відкриваю шкільні двері та виходжу на ганок, а надворі пролітає великий пухнастий сніг. Він у грайливому танку лягає на дерева та кущі. У мене захоплює подих від цієї феєрії, забувається втома та важкий шкільний день з безліччю домашніх завдань. Я ніби зачарована починаю свою мандрівку по казковому царству. Тротуар уже не сірий, як крони мокрих дерев, а білий, покритий пухнастою сніговою ковдрою. Фруктові дерева, що мов сторожа, ростуть по обидві його сторони, одягли білі шуби. Сірі дахи будинків уже не світять своїми маківками, вони одягли великі білі шапки та тихенько дрімають у цій зимовій тиші. Пішохідний перехід став не смугастим, а білим, бо сніжинки прикрасили своїми візерунками темно-сірі смуги дороги.
Я вирішую трохи скоротити шлях і піти стежиною через яр. Ви не уявляєте, яку красу я там побачила . Великий кущ калини просто не впізнати, він як ошатна панна, стоїть обабіч стежини. А за кілька метрів від нього росте дика шипшина, вона не відстає за модними тенденціями від своєї подруги, тому біла шуба їй також пасує. Колючий терен на своє гілля накинув пухнастий жупан. Маленький ставочок тихо дрімає у низині, поблискуючи  світлом ліхтарів на льодовій кірці.
Піднімаюся стежиною догори і чую дитячі голоси. Це сусідська малеча уже спускається із гірки на санчатах. Вони голосною юрбою, обганяючи один одного, поспішають на гірку, щоб першим встигнути спуститись з неї. Мені так сподобалась ця метушня, що спуститися один разочок довелося. Малеча мене не відпускала, прохаючи залишитись, але я поспішала. На засніженій вулиці стояв мій будинок. І ось тобі дивина, підходжу до воріт, де на мене завжди чекає кіт Семен, а його ніде немає. Озирнулася навкруги. Занепокоїлась! І що ж я бачу: мій  кіт -  на місці, але він не чорний, а  білий. Сидить бідолаха увесь у снігу, на мене чекає. Я його взяла на руки, обтрусила, і ми попрямували до будинку. Мандрівка закінчилась.
                                                              
Безручко Світлана, учениця 8-А класу
Куточок Шишаччини, оспіваний в легендах
Селище Шишаки, в якому я проживаю, дуже красиве. Воно має цікаву історію і, звісно ж, добрих людей. В ньому є багато цікавих куточків, які змальовують відомі художники, про які знімають фільми великі митці та оспівують чарівні голоси України. Одне з таких місць – гора Стрілиця, про яку, напевно, знають всі місцеві жителі, з якої відкриваються прекрасні краєвиди селища: швидкоплинний Псел, біленькі хатки, вулиці, обсаджені вербами.  Старі люди кажуть, що вона дає силу тому, хто її про це попросить, тому, кому вона в цей момент потрібна. Яку силу? Козачу! Стрілецьку!
Існує легенда, що на цій горі відбулася велика битва з татарами. Здавалося, козаки от-от поступляться. Один із стрільців був характерником. Він робив тільки добро. У бою його смертельно поранили. І тоді він зрозумів, що жити йому залишилося мало. Упав козак хрестом на землю, заплутав руку у високій траві, доторкнувся до сирої землі й прошепотів:
– Боже, благаю тебе! Якщо ми не повбиваємо поганців, кінець нашому селу, не жити нашим дітям, не мріяти про внуків. Я не часто у тебе щось просив, але ніколи не просив для себе. А сьогодні благаю тебе, щоб ти зробив так, щоб ця земля увібрала у себе силу помираючих і віддала живим.
Щойно закрилися його очі, як усі померлі козаки пішли під землю, а живі відчули себе напрочуд сильними. Ворога було розбито. Говорять, що стрільці, які залишилися живими, що брали участь у тій битві, коли настав їм час помирати, і вони це відчували, тоді приходили на місце побоїща і помирали. Кажуть, що могил для них не копали, що їх хоронила сама земля.
Тут, на цій горі, зійшлося світло із темрявою – і світло перемогло. А чому Стрілиця? Та чи від слова «стрільці», чи від слова «стрілися» і досі ніхто не знає.
З друзями я неодноразово відпочивала тут, наповнювалася енергією та позитивом. Я вважаю, що це місце повинен побачити кожен.
 Яровий Богдан
Я - шишачанин
         Кожного дня я йду  до школи рідними Шишаками.  І хоч  знаю  тут кожен куточок, кожне деревце й кущик, та щодня мені відкривається щось нове, прекрасне і незнане до цього. Я –шишачанин.
         Люблю старезний ліс. А найбільше - галявину зі столітніх  крислатих дубів, що струшують з себе сон весною. Інколи можна почути, як дихають дерева, як дзвенить у їхніх стовбурах й гілках сік. На душі стає по - особливому приємно, коли бачиш ніжні бруньки вільхи й осички, які гойдаються,  наче каруселі, від кожного подиху вітру.  Милують око й безкраї  галявини синьоголових пролісків, яскраво-зеленого рясту, сонячного, променистого барвінку і ледь – ледь помітних у зеленому листі підсніжників. Жалкую, що не так часто доводиться  відвідувати ліс, бо все чомусь немає часу. Я – шишачанин.
Псел… З ним   пов’язано багато спогадів: наметове містечко, пісні під гітару, байдарочний похід, екологічна стежина, яка спускається до його берегів, веселі друзі. Я можу годинами спостерігати,  як він несе свої води далі й далі. Я – шишачанин.
 Дитинство… Я любив з мамою відвідувати Полтаву. Мені подобався шум машин, людський галас, високі будинки, неонові вивіски магазинів. Але ближче до вечора мені так хотілося їхати додому. Зрозуміло, що я буду жити там, де мені зручно і там, де дозволять обставини, але знаю напевне: це місце немислиме без сільських тихих вуличок, без невеликих хаток, що розкинулися на горбах селища, мов маленькі грибки. Я – шишачанин.
Тиха, бурштинова осінь спочиває на мокрих вулицях селища, які чомусь брудні не тільки від дощових калюж, але і від побутового сміття. Темними осінніми вечорами ці вулиці нагадують предковічний ліс, бо освітлюються тільки деякі з них. Я не один. Поруч живуть мої односельці, яким завжди ніколи. Вони працюють і відпочивають, сумують і веселяться. Усі ми різні, але живемо на рідній шишацькій землі. Я – шишачанин.
         Старий парк зустрічає мене столітніми деревами. Вони,  наче бешкетники,  сиплять  на голову жовте листя, застеляють ним невеличкі ямки. Моє повітря переважно наповнене спокоєм і свіжістю. Шишкуваті пагорби  дають відчуття мети і змушують міркувати й про духовні вершини. Приємно дивитись на наше небо за будь-якої погоди, особливо ясної ночі, коли видно такі маленькі і водночас велетенські, відділені мільйонами кілометрів зірки. Чомусь саме у цей час я відчуваю зливу вражень від осінніх змін мого селища. Тільки шкода мені бурштинової осені, що незабаром втече з крутих пагорбів, затріпотить золотим листом, струсить його і засне. Спочине на ріллі. Чекатиме, поки бабуся – зима пухнастою ковдрою вкриє та розкаже цікаву казочку… Осінь у Шишаках не така, як у інших куточках України. Я – шишачанин.
Мені доведеться поїхати із селища на навчання. Є одна деталь, яка щоразу навіює на мене  сум – залишки минулорічної високої трави. Ніколи їй вже не ожити, не зазеленіти. Чомусь вона нагадує моїх рідних, які залишаються у Шишаках. Та за мною завжди спостерігатимуть очі тихоплинного Псла, в які я так люблю вдивлятися,  мандруватимуть горбата спина моєї вулиці, на якій я живу, дужі руки-віти мого рідного лісу, яким я так люблю бродити восени. Я – шишачанин.
                
Яровий Богдан

Районний конкурс  «Ліс і люди»

Ліс – мій найкращий друг
         Кожного дня я йду повз ліс до школи.  І, здається , що знаю тут кожен куточок, кожне деревце й кущик, та щодня природа відкриває і дарує мені щось нове, прекрасне і незнане до цього.
         Більш за все тут, у лісі,  я люблю галявину з старезних крислатих дубів, що струшують з себе сон весною. Навіть  інколи можна почути, як дихають дерева, як дзвенить у їхніх стовбурах й гілках сік. На душі стає по - особливому приємно, коли бачиш ніжні бруньки вільхи й осички, які гойдаються,  наче каруселі, від кожного подиху вітру.  Милують око й безкраї  галявини синьоголових пролісків, яскраво-зеленого рясту, сонячного, променистого барвінку і ледь – ледь помітних у зеленому листі підсніжників. Можна годинами спостерігати,  як витикається  молода травиця  з – під торішнього  опалого листу. На щастя, в нашому лісі ще можна зустріти тюльпани, занесені до Червоної книги України, які весною буяють  всіма кольорами веселки. Та їх залишилося не так уже й багато через те, що люди бездумно нищать перших провісників весни. Я прощаюся з лісом, поспішаючи до школи, але знаю : завтра він буде ще прекраснішим, голоснішим від пташиного співу, яскравішим від якогось внутрішнього світла. 
 …Приходить літо. Зелений і заквітчаний ліс кожного ранку дарує мені свій черговий «сюрприз». Ось вперше розквітнув ще зовсім малий кущик бузини.  А галявина з дубами раптово вкрилася рожевими квіточками (хоча минулого року їх було тут не більше десяти). Ось і старі знайомі – подружжя птахів у своєму гнізді. Вони клопочуться, бо  дочекалися пташенят. Підходжу до  перев’язаної берізки – і серце захлинається від  радості – ожила! Минулого тижня чиясь  безжалісна, байдужа рука переломила її навпіл.  Ми з братом, наклавши «шину», міцно перев’язали стовбурець. Мені здається, що молода красуня - берізка вдячно щось мені прошепотіла, зворухнувши ще не зовсім міцним після травми листячком.
         Восени наш ліс засипає золотом. Він,  наче бешкетник,  сипле на голову жовте листя, застеляє ним невеличкі ярочки, і ноги кожного з відвідувачів під час  прогулянки провалюються туди. А ще  ліс, знаючи мою любов до грибів, весь час відкриває мені свої потаємні місця, щоб я полишила свої щоденні турботи і поринула у вир природи, краси і затишку. Так приємно, забувши про все, розгулювати  по узліссях з повними кошиками щедрого врожаю опеньків, маслят.  Рання весна – цікава і загадкова пора року. Чомусь саме у цей час, овіяний лісовими ароматами, мов дикі квіточки, я відчуваю зливу вражень від осінніх змін лісу. Дерева, наче молодиці, змінюють літні шати на інші. Стоять пожовклі клени, тендітних берізок теж помітно торкнувся золотавий колір. Час від часу окремі деревця гублять жовті чи пурпурові листочки, ніби втрачають сльозинки за веселковим літом, що минуло. Не чути птахів: деякі вже відлетіли у вирій,  інші – напоготові. Шкода мені бурштинової осені, що швидко втекла до лісу,  затріпотіла золотим листом, струсила його і заснула. Спочила на ріллі. Чекає, поки бабуся – зима пухнастою ковдрою вкриє та розкаже цікаву казочку…
          Взимку ліс – це казка! Я біжу його довгою  алеєю і боюсь потривожити  незбагненний сон. У білій ковдрі снігу чорніють дерева та кущі. Я знаю: вони зараз набираються  сили для нового життя, нової весни. Є одна деталь, яка навіює мені щоразу сум – залишки минулорічної високої трави. Ніколи їй вже не ожити, не зазеленіти.
          Милий мій ліс! Ти навчив мене багато чому: відчувати і розуміти природу, вболівати за неї і допомагати, усвідомлювати , що я – людина, яка залежить від усього навколишнього. Ти розкрив мені суть однієї загальновідомої  істини: людина і природа – одне ціле. І доки в небезпеці буде природа, до тих пір не жити спокійно і людству!
          
                                                                  Вродливець Валерія
Любіть Україну – вона найкраща!
Весна… Відчиняю віконниці -  і теплий вітер залітає в мою кімнату, скуйовджуючи пилинкам волоссячко і розкриваючи очі невидимим хатнім істотам. У такі моменти хочеться вибігти на вулицю, віддатися почуттю свободи, хоч розумієш, що вільним може бути тільки вітер. Чомусь хочеться перетворитися на вітра-пустуна і помандрувати моєю любою Україною, краєм, де я народилася і живу.
І ось я – Вітер. Лечу безмежними просторами України. Світанок розплющує очі і піднімається навшпиньки до верхів’їв наших гір, а ніч ховає своє обличчя у темну печеру. Я бавлюся білим цвітом вишневих садків: дмухну – і враз облетить він із струнких красунь. Із-за небокраю встає світило, вільно грає своїми променями на холодній росі, яка переливається самоцвітами, опускає руки-промені у глибокі чисті ріки моєї країни. Прокидається і звеселяє своїм співом світ мала пташина, він лине в ранковому повітрі.
Лечу Україною, краєм багатим на героїчне минуле, і вчувається тиха ніжна українська пісня, в якої крила – із пахучих трав, очі – із синіх польових волошок. Її почули сивочолі гори, бурхливі ріки, безмежні широкі поля, зеленоброві гаї. Встає життя, крокує переможно зі сну пробуджене тією піснею. Махну рукавом – і задзвенять лісові конвалії, вклоняться до мене жовтими голівками кульбаби. Пустуючи із зеленим барвінком, скуйовджу йому чуприну, а потім загляну на гостину до струмків,  і разом з ними гайну допомагати їм напувати ріки.  Як добре, що я вільний і можу побачити всю красу України і закохати Вас у неї, бо вона – найкраща.
Лечу  і на своєму шляху зустрічаю українські міста. Полтава… Виглядає вона із вишневих садків та перелазів білими боками  хат. Київ… Зачаровує золотоверхими банями старих соборів та білими свічками велетнів-каштанів. Харків… Кличе до себе гуркотом великих заводів та розчиненими вікнами багатоповерхівок. Львів… Вабить до себе старими знаменитими вуличками та неповторною архітектурою. То скажіть мені, як же можна не любити свою Україну, коли вона-найкраща: весною схожа на наречену, а восени - на дбайливу господиню. Вона велика, але складається з маленьких куточків (міст, сіл), як організм людський – з окремих клітин. Рід український – рід хліборобський! З діда-прадіда він живе звичайним життям: рано встає, пізно лягає, оре, садить, сіє… Тут люди – господарі землі.
Лечу низько над землею. Зупиняюся. Беру її у свої невидимі руки і відчуваю рідний запах. Пахне вона сонцем, теплом, щастям, руками матері. Краси її вистачить на всіх. З нею пов’язані кращі сподівання трударів.
Далекі простори землі і неба манять мене. Поспішаю подивитися, чи не зійдуться вони колись удвох: земля, яка годує людину, і небо, яке вічно кличе удалечінь. Сітка доріг то  розгалужується, то сходиться, і якою дорогою мені, Вітру, летіти, обираю сам.
Час наближається до обіду. Поспішаю наніжитися на українських просторах, попустувати з білими лілеями на річковому плесі, закочуючи зелені листки, як стародавні зшитки князівських грамот, зазирнути у темні предковічні бори, де височать старі дуби-буркуни, зберігаючи столітню пам’ять про воїнів-героїв. Хоч вони і не люблять гратися, та все одно потішу старих своєю присутністю. Побіжу далі, сколишу пшеницю на широких полях, а в степу розчешу коси сивій ковилі.
Ох! Відчуваю, що натомився, літаючи безмежними просторами України. Та й день уже хилить свою голову до сну. Сонце складає свої руки-промені під хмаринку-перинку, заплющує очі, а на небесний простір виходить господар –  місяць-красень. Зіроньки-голубоньки водять танок у піднебесній. І так не припиняється життя України-неньки. А я, Вітер, народився на розкішних її берегах і пив солодку воду, зробив минуле своїм, вільно почуваюся на широких просторах.
Люба Україно, я люблю тебе всім серцем, бо ти – найкраща! Нехай же на твоїх землях панує мир і злагода, колосяться хліба, а луки вкриваються зеленим килимом різнотрав’я, хай люди живуть вільно і щасливо, а кожен з них подбає про тебе.
Я, Вітер, знайшов дім і спокій на Україні, бо вона - найкраща. Сподіваюсь, що прогулянка просторами показала всю красу і велич рідної моєї України. Стишую свій лет. Лягаю відпочивати. Тихо….
                                                                                    
                               Вродливець Валерія
Моя маленька батьківщина
У кожного з нас є заповітній куточок, стежина, шматок рідної землі, куди поривається душа в радості й печалі. Від згадки про все це щемить серце. Воно й зрозуміло, бо це єдине, неповторне гніздечко, що викохало, зігріло тебе, а рідна земля збагатила своєю красою й надійністю, подарувала тобі ріки й озера, високі гори й безмежні поля, густі ліси й зелені луки.
Знову загримів духовий оркестр, і високий, такий знайомий з дитинства голос, що примушує тремтіти серцеві струни, виводить:
У зорях і житі,
Серпанком повиті,
Шишаки в досвітній імлі.
Одвічна їх сила -
То наші вітрила
І наші легкі кораблі.
Мої Шишаки... Моя маленька батьківщина. Лагідна, добра, привітна. Звідси я, поки що недалечко, вирушаю в дорогу, та вже за порогом отчого дому, мов магнітом, тягне назад. Шишаки... Серйозні, водночас веселі, гомінкі і замріяно тихі, інколи величаво-урочисті. Ви гордо несете свою славу день за днем, із покоління в покоління.
... Ранковий туман покриває псільські плавні. Нащадки гордих пращурів-древлян оружно долають водну перешкоду біля «Шишак», щоб дати відсіч войовничим кочівникам.
... Ще не раз розтанув у ранковій імлі тривожний передзвін церковного коло колу, сповіщаючи про прихід кримських людоловів, а вже реве, гримить: «Слава!..» І козацька лава під орудою Якова Бута накочується на приголомшеного ворога.
У досвітній час величаво спочиває рідне селище, оповите ранковим туманом, чисто вимите рясним дощем. Ти все бачила, моя маленька батьківщино: і радість, і горе. Були серед твоїх дітей і звитяжці-герої, і світочі науки. Та правди ніде діти, нагороджувал ати і зрадників, і яничарів. Але найголовніше те, що твої діти любили тебе, берегли і захищали, навіть ціною власного життя.
Рекордні врожаї, натруджені хліборобські руки, пахучий коровай - це мої Шишаки. Мінеральна вода, о до смаку всім і кожному і яку, до речі, в Москві відпускають за рецептами, - це мої Шишаки.
Різні види твердих сирів, відомі за межами нашого району, - це мої Шишаки. Швидкоплинні води Псла, солов'їні пісні над Бутовою горою - це мої Шишаки. Наметовий   табір   біля   пам'ятного   знака   визначному   вченому   Володимиру Вернадському, екологічні екскурсії, чарівний спів «Чорнобривця» - це мої Шишаки.
Я люблю їх за щирість і простоту. Весною вони безмежно красиві у цвітінні каштанів і яблунь, наповнені ароматом квітучого, напрочуд красивого бузку. Незрівнянне містечко взимку, особливо коли вечоріє. На сріблясто-білій ковдрі, наче казкові герої, завмерли дерева, затихають будинки, а хор сніжинок кружляє в темній безодні.
Я йду вулицями свого селища. Зливаюся з перехожими і відчуваю себе часточкою моєї маленької батьківщини.
Буремная доля,
Історія й воля.
І думи, утрати й жалі.
Прадавня їх слава -
Маленька держава  
В твоїй, Україно, землі.
Історія, сучасне, майбутнє... Десь попереду - мета, в кожного своя, велика чи маленька. Та щоб легше її було досягти, пам'ятай, що завжди з тобою твої Шишаки. Я освідчуся тобі в коханні, моя маленька батьківщино.

                               
        Вродливець Валерія
Соборність душ – соборність України
Поняття «соборність» з’явилося у лексиконі українців не сьогодні. Воно включає в себе єдність і згуртованість, що є неодмінною умовою процвітання нації. Про соборну державу мріяли покоління громадських і політичних діячів, письменників. За неї помирали кращі сини землі української. Сьогодні наша країна потребує духовної соборності, коли кожен подасть руку ближньому, об’єднавшись для спільної мети – процвітання України. І хоча всі люди різні за широтою своєї душі, але прагнути одностайності у ставленні до Батьківщини – це священний обов’язок українців.
Знаю, що немилосердні протяги історії, зрадлива віковічна доля пасербиці намагаються зробити залежною не тільки саму Україну, а й нашу психологію – психологію молодого покоління від агітаційних передач по телебаченню, розрахованих на недалеких; від наркотиків (для чого наркоману думати про щось інше, крім дози); від алкоголю (п’яна молодь – знахідка для бандитів), від грошей і статків (дорослі намагаються їх здобути  за будь-яку  ціну). Якби ж наші політичні діячі прислухалися до прагнень народу, до слів  поета Т. Г. Шевченка, який ще в ті далекі часи мав чітку концепцію єдності народу, і який у  глибини майбутнього  слав свої заповіти:
                                            Свою Україну любіть,
 Любіть її… Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
                                            За неї Господа моліть.
Гадаю, що  відродження духовності  починати потрібно кожному з власної сім’ї. Немає єдності думки в сім’ї, любові, взаємоповаги і взаєморозуміння – немає соборності і в країні. Почуватися не чужинцем в ній, відчувати підтримку близьких , щоб  не обступали  думки-полини та не заростала стежинка до серця терном – ось найвище щастя для людини. Берегинею для кожного роду є мати, яка об’єднує всіх навколо сімейного вогнища. Для неї головне – це достаток у родині. Нехай навіть живе у маленькій похиленій хатині, але вона  минулим підіпре одвірки, вчорашнім – крокви, а сьогоднішнім – розпалить домашнє вогнище в родині. Гармонія в сім’ї неможлива без свободи, тому прагнення до волі є визначальним у нашій національній вдачі. І саме Шевченко називав край раєм і постійно шукав гармонію між чоловіком і жінкою:
                                              У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
                                            Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Та бачив Кобзар в суспільстві все більше дисгармонію, хоч вірив у той час, коли «буде син, і буде мати,/ І будуть люде на землі». Ця єдність сина і матері є символом єдності усіх людей на світі.
Соборна Україна мені уявляється великою дружною сім’єю, в якій  поважають мудрість старших, доброзичливо ставляться до сусідів, вимагаючи при цьому поваги до себе, свого менталітету, вірувань, духовних цінностей. З таких сімей складається спільність, плем’я, рід, держава.
Ідея соборності України ніколи не полишала український народ і її витоки беруть початок з Київської Русі.
Інколи хочеться перетворитися на вітер і полетіти в ті далекі часи та дізнатися про те, як раніше давній народ беріг єдність не тільки душ, а й держави.
…Засинаю від думок, що тривожать мою душу. І сниться мені , що я – Вітер, лечу просторами Київської Русі. Світанок розплющує очі і піднімається навшпиньки, із-за небокраю встає світило, вільно грає своїми променями на холодній росі, опускає руки-промені у глибокі чисті ріки сивого Дніпра. Бачу племена полян, що живуть в полях над Дніпром, древлян, які мешкають у лісах над річкою Прип’яттю, дулібів – на Волині, сіверян – на Чернігівщині, уличів і тиверців – між Південним Бугом та Дністром, білих хорватів – у Галичині. Ведуть осілий спосіб життя, займаються землеробством, а найважливіші питання вирішують на племінних зібраннях. Вони живуть в єдності, а це запорука міцної держави, яка зветься Київською Руссю. Та лечу далі  у часі, і що я бачу…. Русь роздроблену на окремі князівства.
Мій сон продовжується, і вже лечу у часи  Володимира Мономаха, пустуючи із зеленим барвінком, зачісуючи йому чуприну, а потім заглядаю на гостину до струмків, відвідую Київ, який залишається єдиним символом цілісності Русі.
Лечу у Галицько-Волинське князівство.  Бачу, що воно не тільки стало значною політичною силою на Русі, а й зрівнялося з європейськими державами та стало збирачем руських земель. Навіть залишило у спадок сучасній  Україні свої державні барви – поєднання жовтого з блакитним на прапорі.
Час наближається до обіду. Поспішаю наніжитися на просторах, попустувати з білими лілеями на річковому плесі, закочуючи зелені листки, мов стародавні зшитки князівських грамот, зазирнути у темні предковічні бори, де височіють старі дуби-буркуни, зберігаючи столітню пам’ять. На моєму шляху – часи Богдана Хмельницького. Його героїчними зусиллями та стараннями його сподвижників, ціною життя багатьох тисяч козаків і селян постала перед усім світом держава - Україна. Та бачу наступну сумну картину, як сильну державу розривають на шматки войовничі сусіди.
Злякано лечу далі у 1919 рік. Сколихую пшеницю на широких полях, а в степу розчісую коси сивій ковилі. Радію, бо воєдино зливаються ЗУНР і Наддніпрянська Велика Україна. Здається, що здійснилися віковічні мрії народу, але злука закінчилася розбратом.
Відчуваю, що натомився, літаючи просторами, та й день уже хилить свою голову до сну. Сонце складає свої руки-промені під хмаринку-перинку, заплющує очі, а на небесний простір виходить господар – місяць-красень, зіроньки-голубоньки водять танок у піднебесній. І так не припиняється життя України-неньки. А я, Вітер, народився на широких її берегах і пив солодку воду, зробив минуле своїм, вільно почуваюся на широких просторах у 1990 році, бо бачу, що ідея соборності не полишає український народ. Він здобув національну незалежність, чим переконливо засвідчив духовну єдність східних і західних регіонів України. А я стишую свій лет, бо боюся зазирати у майбутнє, у 2010 рік. Лягаю відпочити. Тиша…
…Прокидаюся від важкого сну і думаю: «От наверзлося». Та, незважаючи ні на що, завжди залишається мрія про єдину соборну державу, таку, про яку мріяв Т. Г. Шевченко. Сьогодні потрібно сподіватися на мудрого, енергійного державотворця, такого, який мені наснився, коли я була Вітром і літала по різних століттях, який би зробив нашу країну могутньою державою, щоб ніколи не були на нашій землі актуальними слова Кобзаря:
                                                 Аж страх погано
 У тім хорошому селі:
  Чорніше чорної землі
            Блукають люди; повсихали
                                                 Сади зелені, погнили
          Біленькі хати, повалялись,
           Стави бур’яном поросли…
Знаю, що сподіватися і чекати замало. Потрібно народу об’єднатися і спробувати нарешті навести лад у власній родині, селі, місті, державі, бо духовна соборність, на мою думку, це єдність людей на основі загальнолюдських цінностей та цілей, боротьба за моральну чистоту кожної людини, шанування і підтримка традицій українського народу, це те, про що свого часу у віршах говорив  Т. Г. Шевченко:
Чи є що краще, лучче в світі,
                                           Як укупі жити,
       З братом добрим добро певне
                                            Познать, не ділити?
На сьогодні пекучою вимогою злободення стає потреба миру й терпимості, злагоди і віри, жертовності і братолюбства, духовності і соборності. Я свято вірю в те, що за нами,  молоддю, майбутнє. І як заповіт понесемо у життя пророчі слова великого Кобзаря:
                                        Любітеся, брати мої,
                                        Украйну любіте
                                         І за неї, безталанну,
                                         Господа моліте.

Конкурс шкільних літературних творів
«Безсмертний подвиг українського народу»
                                                                     Яровий Богдан
Стежкою пам’яті
Весна… Вітер розчісує траві  зелені коси, а я біжу знайомою  з дитинства стежкою  до свого дідуся. Зупиняюся на горі, як завжди захоплена красою природи рідних Шишак. Назустріч мені схилом гори повільно піднімається старенький дідусь. У його ході пізнаю знайомого ветерана. Серце моє переповнюється щастям від того, що саме такі, як він, 65 років тому вибороли у війни майбутнім поколінням щастя жити сьогодні і бачити цю квітучу землю. Та раптом чую позаду себе: «Діду, дай дорогу!»  Як постріл у скроню вдарило мене те слово, а дідусь мовчки відійшов убік. Здалося, що він від цих слів немов згорбився і поменшав. Мені стало соромно за таке ось духовне каліцтво молодого парубка: голова з вищою освітою, серце з нижчою, а шлунок, здається, зовсім темний і потребує тільки харчу та напоїв. Хотілося на увесь світ закричати, що людина ж вимірюється висотою намірів і цілей, а не віком. Вона народжується для щастя, бореться за нього і щаслива тільки в сім’ї, а не в розлуці та не в неволі.
Мою радість від споглядання квітучої землі як рукою зняло. Сором охопив мене. Я вибачилася за невихованого молодика, та мудрий ветеран тихо поклав старечу руку мені на плече і сказав: «Не турбуйся. Двоє дивляться вниз. Один бачить калюжу, другий – зорі. Що кому».
Ще довго ми стояли на горі (17-річна дівчинка і мудрий дідусь-ветеран), а я все слухала розповіді про те, що на місці, де ми стояли, 65 років тому рвалися снаряди, горіла земля. Я слухала, а він розповідав, ніби гортав альбом з фронтовими фотографіями про страшні 1941-1945 роки.
Говори… Говори…
Мільйони  українців здійснили безсмертний подвиг у роки Великої Вітчизняної війни, захищаючи свою землю від фашизму. Ця війна змінила долю всього народу, назавжди залишивши глибокий слід у нашій історичній пам’яті.
Горять села, рідні Шишаки. Наші прадіди ідуть добровольцями на фронт, щоб відстояти свободу і щастя. Вони боронять рідний край, дітей, сестер від коричневої чуми. У спаленому селі залишаються діти, дружини. Їм страшно, важко, холодно і голодно. Фашисти палили села й міста, ґвалтували наших молодих дівчат, навіть вивозили їх та землю українську до Німеччини.  Не могла Україна терпіти такої наруги. Страшним був гнів народу. Старі й малі, переповнені ненавистю до ворога, ішли добровольцями на фронт, у партизани. Майже 500 тисяч українців   воювали в партизанських загонах, билися не шкодуючи сил і власного життя. Героїзм був і залишиться протягом усієї війни характерною рисою   наших воїнів. Кожний шостий житель України загинув у страшних боях. Солдати не повернулися із поля бою, виконуючи святий обов’язок: захищали рідну землю.
Говори… Говори…
Війна – суворі, страшні будні, наповнені кров’ю, болем, насильством. Багато років тому поспіль вона нагадує про себе втратами наших прадідів.
Говори… Говори…
Дивлюся на ветерана. Для мене він – символ величі   духу полеглих, моральної чистоти  тих, хто, передчасно посивівши, живе поруч з нами. У моєму серці він пробуджує почуття гордості за свій народ, думки про велике, вічне.
Говори… Говори…
Пам’ять… Вона повинна залишитися навіть і тоді, коли помре останній солдат, очевидець тих страшних подій. Вона, я переконана, нетлінна і вічна. Хоч мало залишилося людей, які можуть розповісти про війну, яку бачили на власні очі, але пам’ять назавжди залишиться у старих фронтових фотографіях, у речах, що збережуть діти колишніх фронтовиків, а потім діти дітей колишніх воїнів.
Говори… Говори…
Минуле…Без нього немає майбутнього. І не потрібно намагатися переписати історію, а потрібно винести уроки молодому поколінню, щоб більше ніколи й нікому не спало на думку сказати: «Діду, дай дорогу!» І сьогодні ветерани прагнуть передати нам дух оптимізму, життєстійкий характер, любов до своєї землі.
Говори… Говори…
Давно відгриміли останні залпи гармат, але не стерти з народної пам’яті подвиги  героїв.  Вони   повинні  бути критерієм усіх рішень, вчинків. Обов’язок нашого покоління - зберегти пам’ять про безсмертний подвиг наших прадідів, адже невмирущий той, хто жив для інших і віддав своє життя за щастя майбутніх поколінь.
Говори… Говори…
Прогримів перший весняний грім, ніби нагадуючи, що десь у світі існують війни, та застерігає від них.
Раптом дідусь відкрив велику парасолю і тихим старечим голосом мені сказав: «Борись за честь, мир, добро, щастя».   І непомітно  зник. А я все стояла під дощем і думала: «Які ми щасливі, що живемо під мирним небом і радіємо кожному дню».
Живіть довго, дорогі  ветерани!   Нехай мир і злагода завжди панують у ваших душах і серцях,  і нехай наші щирі побажання додадуть усім Вам нових сил і натхнення для здійснення майбутніх сподівань . 
Конкурс   робіт до Дня матері
                                                              Хорольська Вікторія
Найсвятіше джерело вічності життя
Мама… Таке дороге серцю слово! Воно народжується, супроводжуючи в юності та зрілі роки, і помирає разом з нами. Писати про неї можна безкінечно, бо тема ця воістину невичерпна.
У перші хвилини існування схиляється над кожним із нас обличчя матері: любов’ю, вірою та сподіваннями переповнюється серце, як тільки починає вдивлятися у своє дитя, бажаючи йому безмежної радості і щастя. З тривогою вона чекає того часу, коли її кровиночка стане дорослою і ввійде у самостійне життя.
Хто, як не матінка, зігріватиме лагідністю й турботою!  Хто ж даруватиме щастя  і  прощатиме нам ті помилки,  за які Господь карає? Природа так мудро розпорядилася, що материнська любов – найсильніша у світі. Доказом цього є її святий образ не лише у наших уявах, але і в релігії. Представники християнства вважають Богородицю не лише матірю Ісуса Христа, але й берегинею всього людства. Саме тому постать Діви Марії сповнена величі та пишності.
Мати – уособлення святості, щирості, духовної сили. Це вона знайомить дитину зі сходом і заходом сонця, з ніжним ароматом квітки, із сімома кольорами веселки; це вона перед сном читає улюблену казку, подорожуючи разом з тобою у фантастичний  світ.
Ненька подарувала життя, але не може прожити його за нас. Вона научатиме доброти, але не змусить проявляти її. Вона вказуватиме вірний напрямок, але не обиратиме шлях проти твоєї волі. Вона розповідатиме про велику мету, але не зможе досягти її замість тебе. Вона може надати тобі повну свободу, але не зможе розраховуватися за її наслідки.
Мама, наче янгол-охоронець, сердечно молиться за своїх діточок, разом з ними радіє і переживає.
Ніхто так пристрасно не захищав жінку, так глибоко не висвітлив
її біль, мрії, як зробив це Тарас Шевченко. Він виповів світу
страдницьку поневолену долю матері, заглянув у майбутнє і пророче возвістив:
                                            І на оновленій землі,
Врага не буде, супостата,
                                             А буде син, і буде мати,
                                             І будуть люде на землі.
         Материнська пісня… Вона тихенько приходить до нас тихими вечорами, добросердна, мила і  водночас  хвилююча,  стелиться вишиваними рушниками у нашій пам'яті. Із цією піснею ми вирушаємо у доросле життя. Любов матусі ще змалечку навіває нам поетичні образи землі і неба, сонця і рясного суцвіття, вчить нас любові  до рідного краю,  людей,  праці. Саме про це йдеться у «Пісні про рушник» Андрія Малишка, що збагачує душу найдорожчими спогадами та рідним теплом. 
         Мама – це та людина, у якої  лагідні долоні та найприємніший голос, окрилена душа. Її посмішка схожа на яскраві промені сонця. Мамин поцілунок зцілює розбите коліно. У її погляді ніколи не побачиш фальші й хитрощів.  Кожна клітина тіла відчуває: це моя  МАМА! Вона єдина, хто не намагатиметься зламати, підкорити, принизити.
         Роль матері носить соціальний характер, адже саме вона будує фундамент тієї особистості, яка незабаром стане повноцінним членом суспільства.
         Нехай завжди благословенною буде жінка-мати – джерело вічності життя!

          
Всеукраїнський конкурс «Я – патріот»
УКРАЇНА - СТІНИ ПОЧУТТІВ
                                   ЕСЕ                                  
                                         Вродливець Валерія Олегівна  
…Сни… Зимовий вечір розправив свої широкі крила і тихо спустився на землю. За вікном гуде вітер-гульвіса і кидає в шибку снігом. Тихо лежу на ліжку,  слухаю , як вітер-мандрівник розповідає про чергову свою пригоду, і розумію, що я втомилася від всюдисущого слова «мушу». Його я чую кожної миті, воно стугонить в скронях, не відпускає навіть уві сні: мушу вчитися, мушу поводитися пристойно, мушу взяти участь у конкурсах, олімпіадах, яким, здається, ніколи не буде ні кінця ні краю…
Безкінечне «мушу» не дає спокою…
Піднімаюся з ліжка, міряю кімнату великими кроками і розумію, що це «мушу» і складає сьогодення вихованої української школярки, гідної дочки своєї Батьківщини. Особливо не позаздриш учительській дитині, бо вона вже від народження «мусить» … зберегти собор чистої душі.
Вмикаю телевізор, щоб втекти від  постійного «мушу», та враз хапаюся за голову, бо з екрану постають жахливі картини сьогодення України, і враз замислюся: в якій країні живу, що я частина цього сьогодення. Стає по- справжньому моторошно. Це сьогодення турбує мене, бо розумію, що не тільки діти, а й дорослі втратили якусь частинку моралі, яку заповідали нам в спадок далекі предки. Сучасні українці втікають від проблем кожен своїм шляхом: хтось їх топить у чарці оковитої до тих пір, доки не буде схожим на свиню, а хтось приймає дозу наркотика, щоб бути вільним від усіх обов’язків і слова «мушу». Деякі ще шукають виправдання своїм діям і чомусь так виходить, що винен не він сам, а як завжди – інший. Виникає питання: яку душу має сьогоднішній українець? О, мабуть, різну. Пригадується, як на мої очі потрапила стаття з газети особи російської національності. Обуренню моєму не було меж. Знаєте, вона в ній описує, що душу і рабсилу на Україні можна купити вже не за гроші, а за чарку горілки та шматок хліба. Пам’ятаю, що у ту хвилину я почала блукати коридорами своєї пам’яті і натрапляти на ті епізоди свого життя, що мене завжди турбували: боротьба між добром і злом, чорного і білого, дня і ночі. Два боки неньки – України сьогоднішньої. Не секрет, що матері відмовляються від свої дітей, б’ють їх за недотримання  того ж таки «мусиш» або ще гірше – змушують жебракувати. Ніколи не забути мені очей цих дітей. Тоді швиденько викликаю у пам’яті ті хвилини, коли рідненька ненька прогортала мене до себе і тихо шепотіла: «Ти в мене найкраща».
Кожного дня в Україні когось грабують, вбивають, ґвалтують.  Тисячі людей залишаються без роботи, а їх дома чекають такі самі діти, як і я. Як пояснити, що, маючи розум, силу , бажання працювати, людина не може забезпечити свою сім’ю. Я швидко закриваю вуха, щоб більше нічого не чути, а сама думаю, що з моїми батьками такого ніколи не станеться. Та все одно до мого слуху доноситься слово «голодомор», тоді одна думка випереджує іншу:  а що ж будуть їсти ці залишені на призволяще люди та їхні діти.
…Неділя… Люди поспішають до церкви… Читають молитви, сповідуються і здаються такими благочестивими, але спробуйте скажіть їм не те, що вони хотіли б від вас почути, то зараз же з їх уст посипляться прокльони.  Так що  це істина віра чи данина часу?
Відвідайте ринок, то з вас три шкури здеруть за чоботи, які привезені, мовляв, з Італії (в підвалах Харкова пошиті). А як нам жити, розкажуть або та особа російської національності, або американці (нащадки тих українців, які колись утекли з матінки – України, бо, бачте , важко їм було тут жити). І таких горе-американців з українським корінням все більше стає у підручниках з української літератури,  бо , мовляв,  їм з Америки  видніше було наше життя.
…Школа…  Сьогоднішнім  обдарованим учням живеться нелегко. В Україні безкоштовна освіта гарантована Конституцією. Але, якщо хочеш більше знати, на це потрібні кошти: купити книгу, встановити інтернет…  За які кошти той батько, який втратив роботу, все це може придбати? Сучасний розумний маленький учень не може ніяк збагнути, чому в одних людей є все і навіть більше, а він,  котрий чинить по совісті і котрий вже втомився від постійних «мушу», від праці без відпочинку , не має нічого. Він не збагне: у чому  винен? Адже він не вкрав, не вбив, не пішов проти совісті. Чому гроші правлять балом в сьогоденній Україні? Чи не за краще майбутнє боролися наші пращури і наклали за нього своїми буйними головами! Тільки дивуєшся, що в демократичній Україні одного ранку можеш проснутися і побачити: вимкнене світло, припинена подача газу, закриті дитячі табори міжнародного значення і безкінечне упорядкування освітньої мережі, що виливається в основному в закриття шкіл. Як тут тоді можна знайти людину з чистою совістю, з кого брати приклад?  Та надія є, бо свято вірю , що залишаться такі люди , як мої батьки, і не «останні із могікан».
Почуваєшся самотнім у цьому світі з такими думками. Однодумців залишилося дуже мало. Якщо ти не такий, як всі – ти ненормальний. От і шукаєш таких «ненормальних», як і сам.
У сучасній Україні «любов у різних позах» можна знайти навіть на дитячих сайтах в інтернеті. Кожен другий фільм не обходиться без цього. І сидимо біля телевізора усією сім'єю, поглядаючи один на одного та червоніючи при цьому. Клацаємо копкою перемикача, та на іншому каналі те ж саме.
Шкільне життя ще цікавіше: поглянеш - і побачиш ученицю, на яку зверху повісився довготелесий парубок, а вона тягне його на третій поверх. Це називається коханням, а дарувати квіти дівчині – це, мовляв, не модно вже. Сьогодні найулюбленішим напоєм молоді стало не ситро, а пиво… Спробуй, скажи, що це погана звичка, тебе ж засміють.
Важко усвідомлювати, але сучасною Україною управляє зло. Та все одно  розумію, що я - частина Батьківщини, і не можу стояти осторонь цієї вульгарщини.
…Бреду засніженим темним містом, відчуваючи, що залізна його рука простягає свої пальці й до мене, здавлює  горло, примушує вчиняти так само, як і всі. Я пручаюся, не даю себе сплюндрувати. І кому, як не мені, або таким, як я, що вберегли чисті душі, хочеться зберегти від насильства, фальші свою матір – Україну. Думки біжать, як мишасті коненята, плутаються, та все одно приходиш до висновку: сьогочасна Україна і я - невіддільні.
…Вихідні минули… Буденний ранок… Схоплююся з ліжка, розумію, що страшний сон закінчився. Сонце своїм радісним промінчиком заглядає у моє вікно, а в кімнату заходить мама – найрідніша в світі людина. І всі жахи залишаються позаду, як сон. Я дивлюся з упевненістю у майбутнє і вітаю прихід нового дня, а з ним – надію на краще…











        






















































Немає коментарів:

Дописати коментар